Студентка третього курсу медичного факультету Олена Гачкевич лише рік тому долучилася до новоствореного в нашому університеті проєкту TNMU Media Hub, а вже встигла успішно втілити в його рамках і власну креативну ідею. Має ще кілька цікавих творчих задумів, та водночас, як зізнається сама, більшість часу приділяє саме навчанню, щоб досконало опанувати всі тонкощі обраної професії.
– Журналістика чи медицина? Підозрюю, що свого часу перед вами стояв саме такий вибір. Чи помиляюся?
– Насправді був такий вибір. Ще навчаючись у десятому класі, я цілеспрямовано хотіла стати журналістом. Планувала вступати на факультет журналістики, але водночас мені й дуже подобалася біологія. Всі олімпіади, конкурси з природничих наук – це все було моє. Під час дистанційного навчання в період ковіду в мене з’явилося трішки вільного часу, який використала на глибше розуміння особливостей журналістики. Натрапила на Школу універсального журналіста, навчання в якій було надзвичайно цікавим, дало мені дуже хороше підґрунтя для майбутнього розвитку. Заглиблюючись у цю сферу, зрозуміла, що за бажання та потреби зможу працювати на телебаченні чи в редакції з тими знаннями, які вже маю. Тож почала більше схилятися до медицини, більше думати про неї, цікавитися й, врешті, захопилася нею. Почала ретельніше готуватися до екзаменів, склала їх та обрала для здобуття вищої освіти Тернопільський медичний університет.
– Власне, в ТНМУ ви реалізовуєте й свій журналістський потенціал, адже належите до креативної команди проєкту TNMU Media Hub. Як долучилися до неї? За які напрямки відповідаєте? Які власні ідеї втілюєте в рамках цієї ініціативи?
– На першому курсі мені було досить важко адаптуватися як до навчання, так і до оточення, тож тоді я не брала участі в жодних заходах в університеті, крім одного – волонтерського проєкту. Коли перейшла на другий курс, подумала, що потрібно додати в навчання якусь цікавинку (усміхається). Вирішила, оскільки маю певний базис із журналістики, реалізовувати себе в цьому. Згодом познайомилася з прессекретаркою ТНМУ Яніною Чайківською. І власне, вона стала центром, який об’єднав навколо себе кількох креативних студентів нашого університету, українських та іноземних. Ми створили проєкт TNMU Media Hub. У цьому проєкті я здебільшого працюю над висвітленням у соціальних мережах заходів, що відбуваються в нашому університеті. У нас є хлопці-іноземці, які відповідають за фото- та відеоконтент, а також кілька дівчат, які займаються своїми певними напрямками.
Конкретно мої креативні ідеї в межах цього проєкту розпочала цього року – це мотиваційні зустрічі для студентів. Ми знайомимо студентів університету з успішними випускниками, які вже стали лікарями, відкриті до спілкування й готові поділитися своїм досвідом. Зокрема, нещодавно зустрічалися з Мар’яною Варварук. Це – наша хірургиня, керівниця «Арт-драми». Студенти були надзвичайно захоплені спілкуванням з нею, я побачила, що такий формат заходів справді їм потрібен. Успішною видалася й зустріч з Яриною Тильчак, випускницею нашого стоматологічного факультету, яка перебувала на стажуванні в Канаді, повернулася в Україну та із задоволенням поділилася зі студентами своїм міжнародним досвідом.
– Який момент в організації та проведенні цих зустрічей для вас найскладніший?
– Єдиний мій страх, коли організовую ці заходи, – дуже хвилююся, що ніхто на них не прийде (усміхається). Говорила про це з Яніною Чайківською. Вона мене заспокоїла, зауваживши, що навіть якщо прийде десять людей – це будуть найбільш зацікавлені люди. Та коли зібралася майже повна зала – я просто видихнула (усміхається).
– Це, мабуть, вас переконало, що робите корисну для багатьох справу, й надихнуло творити далі?
– Так, дуже надихає, коли розумієш, що справа, яка насамперед захоплює мене саму, дуже цікава та корисна ще й для інших. Гості наших зустрічей теж дуже щасливі, що можуть поділитися власним досвідом, можуть комусь розказати те, чого колись не казали їм. Зокрема, щодо практики, чергування в лікарнях, що часто є дуже болючим для студентів. Мене, наприклад, вразила історія Мар’яни Варварук про те, як її свого часу о четвертій ранку вигнали з лікарні просто ні за що, лише тому, що медсестрі не сподобалася присутність студентів. Насправді ставлення до студентів і молодих лікарів – це дуже велика проблема. Можливо, в майбутньому я присвячу цьому окремий проєкт.
– На ваш погляд, участь у медійних проєктах допомагає вам формувати навички, що в майбутньому допоможуть у лікарській професійній діяльності?
– Звичайно. Насамперед це комунікація, спілкування, вміння формулювати думку та донести її кожному. Як журналіст, так і лікар спілкуються з дуже різними людьми. До кожного треба знайти підхід і підібрати правильні слова. Власне, в цьому допомагає й журналістика.
– Як ви продовжили б фразу: «Справжній лікар ніколи не може бути без…».
– Без почуття власної гідності та сміливості. Кожен пацієнт – це виклик. Щодня лікар має приймати цей виклик з гідністю та не боятися ризикувати. Тому що насправді всі методи лікування – завжди ризик. Ми не знаємо, якою буде реакція на препарат чи на маніпуляцію, водночас повинні продумати все так, щоб наші приписи максимально допомогли, а наслідки були мінімальними. Сміливість проявляється й у тому, що лікар повинен йти в ногу з часом, не боятися вчитися новому та застосовувати його на практиці.
– Як складали б своє резюме, яка фраза в ньому була б найголовнішою?
– Я завжди готова до розвитку та вдосконалення.
– В якій сім’ї ви зростали? Де народилися?
– Народилася на Кременеччині. У моїй сім’ї немає лікарів, я буду перша (усміхається). Мої батьки завжди були прикладом для мене. Ще з дитинства вони навчили мене вчитися (що так потрібно в університеті!), бути впевненою у собі, прищепили доброту до ближнього, повагу до людей та самої себе. Завжди відчувала й відчуваю від рідних значну підтримку. Знаю, що будь-якої хвилини вони готові вислухати мене та підтримати. За це їм безмежно вдячна. За те, що я тут, і за те, якою я є зараз, адже вони мене такою виховали.
– Коли остаточно збагнули, що таки медицина – це стовідсотково ваше?
– Насправді це дуже цікаве запитання. Це сталося вже на другому курсі, коли в нас з’явилися більш клінічні предмети, я почала ходити в лікарні, заглядати там в операційні, палати, просто спостерігати за роботою лікарів. Окрім того, почала більше заглиблюватися в роботу закордонних лікарень, цікавитися платформами, де подають сучасні наукові дослідження в галузі медицини, інформацію, що допомагає навчатися та вдосконалюватися. Чим більше захоплювалася матеріалом, тим більше розуміла, що так – це моє.
– Що вас найбільше вразило у ТНМУ, щойно вступили?
– Найбільше мене вразила система викладання, подачі матеріалу, оцінювання, тим більше – після шкільного досвіду. У нашому університеті жорстка дисципліна, яка насправді загартовує та готує до професії, адже в майбутньому в нас не буде права на помилку. Раніше мені здавалося, що це просто якась забаганка університету. Тепер розумію, чому така дисципліна, й переконана, що це важливо та дуже потрібно.
– Навчатися важко?
– Однозначно так. Але якщо студент вмотивований, він буде навчатися, незважаючи ні на що.
– Чи вже визначилися з напрямком своєї спеціальності?
– Коли з’являються нові предмети й мені вони подобаються, я себе постійно уявляю отим спеціалістом. У мене є кілька варіантів, що приваблюють найбільше, проте не впевнена, що буду саме таким лікарем. Медицина не стоїть на місці, з’являються цікаві галузі, скажімо, неймовірними темпами в Україні розвиваються трансплантологія, генна інженерія. Це справжній прорив, за цим варто слідкувати та цьому варто навчатися. А ще це для мене дуже цікаво. Тож в майбутньому, мабуть, оберу саме якусь з таких спеціальностей.
– Чи є щось у нашому університеті, що ви хотіли б змінити чи удосконалити?
– Найбільш болюче питання для всіх студентів – практика. Це те, чого найбільше не вистачає студентам, й те, що є найбільш необхідним. Насправді в нас дуже хороший теоретичний базис, але коли ми приходимо в лікарні, нас чомусь, як правило, не зовсім привітно там зустрічають – від головних лікарів до медсестер. Студентів не сприймають за серйозних людей, не вважають, що їм можна довірити поставити систему чи просто поспілкуватися з пацієнтами. На жаль, така проблема є. Практики нам не вистачає, хоча викладачі з клінічних кафедр стараються максимально студентів водити до пацієнтів, відпрацьовуючи навичку комунікації. І власне, це й усе… На щастя, в нас є симуляційний центр, де ми можемо відточувати всі наші практичні навички, але, на жаль, ми не маємо змоги ходити туди навіть один раз на тиждень. Тому, на мій погляд, було б добре на базі симуляційного центру організувати додаткові курси, щоб студенти після занять могли приходити туди й тренуватися. Це було б надзвичайно цінно, бо, повторюся, практики дуже не вистачає. Але, власне, це потрібно змінювати не лише на рівні університету, а в усій системі охорони здоров’я – насамперед правильне сприйняття студентів.
– Чи маєте життєве кредо?
– Я завжди послуговуюся таким висловом: «Життя лише тоді красиве, коли зробити прагнеш неможливе». Ще кілька років тому медицина для мене здавалася чимось неможливим. Та згодом я почала навчатися в медичному університеті. Нині ж, порівнюючи себе, третьокурсницю, з тією, яка прийшла на перший курс, усвідомлюю, що я надзвичайно виросла не лише в професії, а й в особистому розвиткові.
– Назвіть три найбільш дієві рецепти для власного «перезавантаження».
– Спорт, подорожі та спілкування.
– Яке ваше улюблене місце відпочинку?
– Це мій дім. Коли я з родиною, коли вдома, особливо під час зимових свят – це найбільший відпочинок для мене, найкращий спосіб для того, щоб відпочити й морально, й фізично.
– Про що мрієте?
– Мені найбільше хочеться, щоб наша українська медицина досягла найкрутішого рівня. Впевнена, що майбутнє за нами. І ми обов’язково зуміємо покращити нашу систему надання допомоги та підвищити якість життя.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА